I can not get up on time.
I eat before bedtime.
I cry when I want.
I'm terribly self, always.
how many times I wrote to someone
knowing what else to do it.
I pick on relatives.
I do not think all the time about
I can not control myself.
absolutely. (с)

Changes ... They affect. And very much. And spit what others say. May was the best ever. But the best for them, not for myself ... (c)

 

30secondstomars:

THANK YOU for making LOVE LUST FAITH + DREAMS #1 on iTUNES!!!
ITALY • SPAIN • ESTONIA • LATVIA • COSTA RICA • ECUADOR • EL SALVADOR • HONDURAS • PANAMA • VENEZUELABRUNEI DARUSSALAM • MACAU • MALAYSIA • PHILIPPINES • THAILAND • BELARUS • INDONESIA • RUSSIA
…AND #2 IN…
AUSTRIA • LUXEMBOURG • NORWAY • PORTUGAL • BULGARIA • CZECH REPUBLIC • HUNGARY • LITHUANIA • MALTAPOLAND • ARGENTINA • CHILE • GUATEMALA • PARAGUAY • SINGAPORE • TAIWAN • UGANDA • UKRAINE
…AND #3 IN…
UNITED KINGDOM • GERMANY • ROMANIA • SLOVAKIA • DOMINICAN REPUBLIC • PERU • HONG KONG • KAZAKHSTAN • TURKEY • GREECE
Haven’t heard the album? Get it NOW at http://smarturl.it/LLFD!

30secondstomars:

THANK YOU for making LOVE LUST FAITH + DREAMS #1 on iTUNES!!!

ITALY • SPAIN • ESTONIA • LATVIA • COSTA RICA • ECUADOR • EL SALVADOR • HONDURAS • PANAMA • VENEZUELA
BRUNEI DARUSSALAM • MACAU • MALAYSIA • PHILIPPINES • THAILAND • BELARUS • INDONESIA • RUSSIA

…AND #2 IN…

AUSTRIA • LUXEMBOURG • NORWAY • PORTUGAL • BULGARIA • CZECH REPUBLIC • HUNGARY • LITHUANIA • MALTA
POLAND • ARGENTINA • CHILE • GUATEMALA • PARAGUAY • SINGAPORE • TAIWAN • UGANDA • UKRAINE

…AND #3 IN…

UNITED KINGDOM • GERMANY • ROMANIA • SLOVAKIA • DOMINICAN REPUBLIC • PERU • HONG KONG • KAZAKHSTAN • TURKEY • GREECE

Haven’t heard the album? Get it NOW at http://smarturl.it/LLFD!

P. S. I LOVE YOU…
 
-Ненавиджу коли хтось пише моїми фразами!! – вона жбурнула пляшку з водою об стіну і продовжила читати. –Ну от, знову. Чергова малолітня ідіотка вирвала уривок з мого твору і описала його по-своєму. Скільки ж часу їм потрібно щоб зрозуміти: це все не просто так, це опис мого життя, моїх відчуттів, моїх думок. Навіть я не завжди можу написати про те, що всередині, а вони ще й крутять тими словами. До того ж так невміло і неграмотно, що навіть мої чернетки і то набагато кращі!..
Яна просто терпіти не могла коли так робили. Крадучи і переписуючи частини її творів, змінюючи їх, змінюючи сенс цих слів, дівчатка змінювали і саму Яну. Чим? Та тим, що одне її, вистраждане годинами, речення запросто переписували банальними словами, повторюючи їх по сто разів. Вони не розуміли що пишуть. Головне – це, власне, написати. Як це виглядало? Та будь ласка: черговий, викладений дівчиною твір, зачитувався до дір, вивчався від першого до останнього символу. Тоді кралося одне речення (переважно те, у котре дівчина вкладала найбільше сенсу та сил) і розписувалося так, що після цього хотілося блювати… Спершу Яна не звертала уваги на таке. Думала, банальна схожість. Та з часом дівчині стало зрозуміло: це не просто так. Отих збігів стало занадто багато, а кількість неперероблених уривків зростала.  Злість зашкалила до такої степені, що Яна захотіла помсти. Помсти, яка повинна була довести до сказу усіх тих «фразунів». Помсти тим почуттям, на яке зазіхнути зможе мало хто – коханням…
«…Кожного разу я стримую себе, свій потік думок та пальці, які тарабанять по клавіатурі з такою швидкістю, що, здавалося б, от-от самі, без дозволу решти частин тіла, все напишуть. Та в останню секунду спрацьовує команда “стоп”. Я перебігаю очима повідомлення і шукаю чи нема там чогось зайвого. Це стало звичкою. Як гірка кава зранку чи зелений чай ввечері… Я не очікувала, що обмін думками переросте у вивертання душ. Не очікувала, бо не прагнула цього.  В моменти такої щирості та відкритості стаєш ніжнішою, проникливішою, дорослішою. Дійсно починаєш розуміти людину та її проблеми, приймаєш це та намагаєшся допомогти. І не тому що так треба, а тому що всередині дійсно почало щось  змінюватись… Муляє лише одне, все те ж: випадково, в пориві почуттів, не ляпнути оту єдину правду. Йому ж це непотрібно, у нього не виникає жодних схожих емоцій… Проте іноді думаєш, що краще б він знав. Знав, як хочеться пригорнути до себе, розкуйовдити волосся, дати виговоритися, розповісти все, що зачіпалося кожного разу, проте так і не доводилося до кінця. Самій же мовчки дивитись у втомлені очі, вслухатись у кожен звук і зробити так, щоб він зрозумів: це не слабкість, це нормальне явище, як може статись з кожною людиною. А потім обійняти. Ніжно та водночас міцно. Вкласти в ті обійми все, що неможливо передати словами.  Дати зрозуміти, що він не один, що є люди котрим він потрібен саме такий: іноді гострий на язик, іноді байдужий чи песимістичний. Однак справжній… І от коли до нього це дійде, ледь помітно посміхнутись, закрити очі і прошепотіти на вухо ті 3 слова. І, чорт візьми, у відповідь хочеться того ж! Але…»
Яна подивилась на екран монітору. –Досить. І без того написала забагато… Хм, звичайний стан останнім часом: не вистачає слів, щоб описати те, що робиться всередині. Та і нехай… - дівчина ще раз перечитала написане і, впевнившись що більше не витягне із себе жодного слова, виклала текст у блог. –А й правда цікаво як вони перепишуть цю історію, ці почуття. Почуття, які не можу до кінця зрозуміти й описати я сама. Почуття, через які кожна зустріч чи розмова все частіше і частіше перетворюється на боротьбу із собою, на бажання таки обійняти ту заразу і нікому не віддавати!.. Може, дійсно краще сказати? І не мучити себе роздумами про те, що буде потім.  Буде те, що повинно бути. І потрібно це зрозуміти та прийняти. А з іншої сторони… Та ну, це ненормально! Тоді ж припиниться все те, що є зараз. Чи не припиниться?.. – Яна загнала себе в глухий кут. –Дідько, чому ж все так важко? – дівчина відкинулась на диван і закрила обличчя руками. Та порозривати себе на частини їй не дав телефон. Дівчина швидко поглянула на екран і незадоволено проскавуліла. – Ну що, мозок, витримаєш ще одну розмову?.. – вона прийняла виклик і, стискаючи зуби, намагалась не видавати себе…
-І все-таки я люблю тебе. Без метеликів в животі, без сопливих фраз, без криків на весь світ. Здається, саме це і є справжнім коханням… - тихо мовила Яна після розмови і кинула погляд на екран, на якому ставало дедалі більше «лайків». – А це… А це я просто не витримала. Не в очі, то хоч так… - вона витерла сльозу, вимкнула ноутбук і вийшла з квартири. Занадто багато сил витрачається для опису того, про що, по суті, написати неможливо…
 
Кріс
28-29.о4.2о13

P. S. I LOVE YOU…

 

-Ненавиджу коли хтось пише моїми фразами!! – вона жбурнула пляшку з водою об стіну і продовжила читати. –Ну от, знову. Чергова малолітня ідіотка вирвала уривок з мого твору і описала його по-своєму. Скільки ж часу їм потрібно щоб зрозуміти: це все не просто так, це опис мого життя, моїх відчуттів, моїх думок. Навіть я не завжди можу написати про те, що всередині, а вони ще й крутять тими словами. До того ж так невміло і неграмотно, що навіть мої чернетки і то набагато кращі!..

Яна просто терпіти не могла коли так робили. Крадучи і переписуючи частини її творів, змінюючи їх, змінюючи сенс цих слів, дівчатка змінювали і саму Яну. Чим? Та тим, що одне її, вистраждане годинами, речення запросто переписували банальними словами, повторюючи їх по сто разів. Вони не розуміли що пишуть. Головне – це, власне, написати. Як це виглядало? Та будь ласка: черговий, викладений дівчиною твір, зачитувався до дір, вивчався від першого до останнього символу. Тоді кралося одне речення (переважно те, у котре дівчина вкладала найбільше сенсу та сил) і розписувалося так, що після цього хотілося блювати… Спершу Яна не звертала уваги на таке. Думала, банальна схожість. Та з часом дівчині стало зрозуміло: це не просто так. Отих збігів стало занадто багато, а кількість неперероблених уривків зростала.  Злість зашкалила до такої степені, що Яна захотіла помсти. Помсти, яка повинна була довести до сказу усіх тих «фразунів». Помсти тим почуттям, на яке зазіхнути зможе мало хто – коханням…

«…Кожного разу я стримую себе, свій потік думок та пальці, які тарабанять по клавіатурі з такою швидкістю, що, здавалося б, от-от самі, без дозволу решти частин тіла, все напишуть. Та в останню секунду спрацьовує команда стоп. Я перебігаю очима повідомлення і шукаю чи нема там чогось зайвого. Це стало звичкою. Як гірка кава зранку чи зелений чай ввечері… Я не очікувала, що обмін думками переросте у вивертання душ. Не очікувала, бо не прагнула цього.  В моменти такої щирості та відкритості стаєш ніжнішою, проникливішою, дорослішою. Дійсно починаєш розуміти людину та її проблеми, приймаєш це та намагаєшся допомогти. І не тому що так треба, а тому що всередині дійсно почало щось  змінюватись… Муляє лише одне, все те ж: випадково, в пориві почуттів, не ляпнути оту єдину правду. Йому ж це непотрібно, у нього не виникає жодних схожих емоцій… Проте іноді думаєш, що краще б він знав. Знав, як хочеться пригорнути до себе, розкуйовдити волосся, дати виговоритися, розповісти все, що зачіпалося кожного разу, проте так і не доводилося до кінця. Самій же мовчки дивитись у втомлені очі, вслухатись у кожен звук і зробити так, щоб він зрозумів: це не слабкість, це нормальне явище, як може статись з кожною людиною. А потім обійняти. Ніжно та водночас міцно. Вкласти в ті обійми все, що неможливо передати словами.  Дати зрозуміти, що він не один, що є люди котрим він потрібен саме такий: іноді гострий на язик, іноді байдужий чи песимістичний. Однак справжній… І от коли до нього це дійде, ледь помітно посміхнутись, закрити очі і прошепотіти на вухо ті 3 слова. І, чорт візьми, у відповідь хочеться того ж! Але…»

Яна подивилась на екран монітору. –Досить. І без того написала забагато… Хм, звичайний стан останнім часом: не вистачає слів, щоб описати те, що робиться всередині. Та і нехай… - дівчина ще раз перечитала написане і, впевнившись що більше не витягне із себе жодного слова, виклала текст у блог. –А й правда цікаво як вони перепишуть цю історію, ці почуття. Почуття, які не можу до кінця зрозуміти й описати я сама. Почуття, через які кожна зустріч чи розмова все частіше і частіше перетворюється на боротьбу із собою, на бажання таки обійняти ту заразу і нікому не віддавати!.. Може, дійсно краще сказати? І не мучити себе роздумами про те, що буде потім.  Буде те, що повинно бути. І потрібно це зрозуміти та прийняти. А з іншої сторони… Та ну, це ненормально! Тоді ж припиниться все те, що є зараз. Чи не припиниться?.. – Яна загнала себе в глухий кут. –Дідько, чому ж все так важко? – дівчина відкинулась на диван і закрила обличчя руками. Та порозривати себе на частини їй не дав телефон. Дівчина швидко поглянула на екран і незадоволено проскавуліла. – Ну що, мозок, витримаєш ще одну розмову?.. – вона прийняла виклик і, стискаючи зуби, намагалась не видавати себе…

-І все-таки я люблю тебе. Без метеликів в животі, без сопливих фраз, без криків на весь світ. Здається, саме це і є справжнім коханням… - тихо мовила Яна після розмови і кинула погляд на екран, на якому ставало дедалі більше «лайків». – А це… А це я просто не витримала. Не в очі, то хоч так… - вона витерла сльозу, вимкнула ноутбук і вийшла з квартири. Занадто багато сил витрачається для опису того, про що, по суті, написати неможливо…

 

Кріс

28-29.о4.2о13

Еееехх… Якось не віриться, що ці 4 доби життя пройшли з найкращою подругою. Неможливо описати словами (хоча постараюсь), тому відкривайте альбом =)))
Отож, день 1й. Сюрприз, який я запланувала за 3 тижні, все ж вдалося зробити (Фелікс, дякую велике))). Зустріч з гуртом “Prime Time” відбулася. Щоправда, Поля трішечки впала в ступор коли побачила хлопців, але то таке))) Фєля, Пашка, Толік і Вова - велитенське спасибі за цю прогулянку. Сподіваємось, ви провели час не гірше за нас ;)
А закінчився день,першу половину якого я діставала Полю, вином та піццою…)))
День 2й. Майже кілометр вверх/вниз - ось він, Високий Замок. А потім, як Поля сказала “З небес на землю, туди, де люди дійсно стають людьми”. Личаківське кладовище… А от палац Потоцьких побачив всю дурість, яку ми не змогли виплеснути на кладовищі =)))
Закінчення дня - попкорн та пиво:)
День 3й. Ратуша. Гвинтові сходи нагадали по Гаррі Поттера, а дах з конем ще більше переніс в дитинство. Наслідки - дурощі на кожному кутку площі)))) Коли там набридло - перебрались на Личаків:)
Морозиво, багато морозива і фотографування фортепіано о 2й ночі - ось що вийшло))
День 4й. Ми просто сновигали по місту, обходячи по сто разів його центр. Розбавилось це виставкою метеликів та шоколадною майстерною.
Загалом, це були шикарні дні. І навіть весь негатив, який був (та-та, навіть так), великий пшик на фоні цього всього. Спасибі тобі, моя хороша. До зустрічі в червні))

БІЛЬ НА ПАПЕРІ

-Ну напишии… Напиши це. Ти ж вже 2 тижні ходиш вокруг да около, а написати того ніяк не можеш… – чергові хникання подруги доводили ледве не до істерики. –В тебе ж так круто виходить описувати людські почуття, порівнювати їх із всякими дрібничками. – вона глянула на мене невинними очима і захлопала віями.
-Напиши значить, та? – я відклала старенький, майже повністю списаний зошит, улюблену чорнильну ручку і, підійшовши до вікна, стала пильно вдивлятись в далечінь. –Дощ… Обожнюю дощ. Саме в такі миті у мене найчастіше з’являється натхнення…
-Ну то напиши…. – продовжила канючити дівчина.
-Не перебивай будь ласка… - я повернулась обличчям, пильно подивилась їй в очі та сіла на підвіконник. –А нема зараз натхнення. НЕ-МА. Розумієш? А взагалі… Набридло писати, бо хтось скучив за моїм мазюканням. Я вичерпалась… Знали б ви чого це все мені коштує… - останнє речення я процідила крізь зуби і знову повернулась до подруги спиною. –Я з кожним новим написаним словом відриваю частину себе, частину душі. Воно приносить неймовірний біль і страждання. Здавалося б, що не повинно, правда? Це ж звичайні собі рядочки, типу роздуми… А ні. Це життя. Це те життя, яке я не виношу на публіку. Яке висмоктує душу із кожним днем все сильніше і сильніше. Більшу частину із того, що я пишу, не бачить ніхто. Окрім тих людей, яким я довіряю майже як собі. І то… їм не все показую… - я міцно обхопила себе руками, і, ледве здригнувшись, продовжила. –Намагаюсь кожного разу, коли приходить от така колюча ідея, подавити її в собі, забути про неї. З однієї-єдиної причини: біль, невимовний біль. Він змушує здригатись, ковтати сльози, збивати кулаки до крові. Розумію, що так неправильно, що так не повинно бути. Але кожного разу є надія, що таке більше не повториться. Неможливо пережити двічі ідентичні емоції. Так живуть тільки роботи… Найгірше – коли ти розумієш, що перетворюєшся на того робота. Коли минуле не відпускає, і чим частіше ти про нього згадуєш, тим більше хочеться лізти на стіни немов дикий звір… - я взяла зошит, відкрила його і почала повільно гортати ледве пожовклі сторінки. –Ви кажете що це неймовірно, шикарно, так по-життєвому правдиво. Багато з вас використовують цитати, дехто переписує їх у свої зшиточки. Були і випадки, коли хотіли навчитись писати так, як пишу я. Кхм, цікаво, чи люди добре подумали перед тим як цього захотіти. Життя – от що я потихеньку віддаю, коли пишу те, що ви потім із захопленням читаєте… - відкинувши зошит на диван, я повернулась до подруги і тихо вимовила. –А совісті ви собі не хочете? Знаючи, що я не висмоктую все це з пальця, ви продовжуєте нахвалювати. Ви і далі захоплюєтесь моїм болем, моїми стражданнями. Ви і надалі будете це робити, так і не зрозумівши до кінця сенсу отих слів… Оце, - я кивнула на зошит, -можеш залишити на згадку. Бажаю не захлиснутись від болі… - я схопила куртку і вийшла під дощ…

Кріс
17.о4.2013

 

[16:25:09] Krisi Bizarrka (Фотосыщик Крис): ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ «ПСИХОПАТКИ»-Доброго дня. Сідайте, будь ласка. – старенький лікар, на піднімаючись, вказав мені рукою на стілець. –Давайте ми з вами познайомимось і ви розкажете, що вас до мене привело. Та спочатку я хочу дізнатись про ваше минуле. Кілька слів. І тоді можете приступати, безпосередньо, до мети вашого візиту…-Доброго…Ееем… Звати мене Міра. На даний момент 20 років. Щодо минулого, то в ньому немає нічого особливого. Садок, школа, улюблене хобі. Потім коледж, університет, робота. Золота дитина, як то кажуть. Навіть під час перехідного віку не було того, що зазвичай стається із звичайними підлітками. Змінилось лише одне: музика, а з нею і стиль… Хобі кажете? Танцюрист на пенсії… Знаєте, я дещо згадала. В дитинстві та підлітковому віці мені набагато легше було спілкуватись із хлопцями… Чому? Не знаю. Так вийшло……Розповідати кажете. Ну добре, слухайте…Хм, напевно у кожного в житті бувають ситуації, коли він докорінно змінюється. Це, власне, і стало моєю проблемою. Дивно, правда? А вся справа в тому, що я просто зняла маску. Раніше на публіку виносилось те, чого людям хотілось: фальшиві посмішки; брехня замість правди лише для того, щоб не образити; підтакування; дружба з тими, кого ненавидиш бо так вигідно; образи лише тому, що так треба і лише так будеш своєю. До пори-до часу так жити непогано. Люди отримують те, що хочуть; ти задоволений, бо до тебе жодних претензій. А те, що робиться всередині – так, пусте місце. Одним словом, стаєш серед суспільства маріонеткою, лялькою, людиною із пластмасовою душею. Втрачаєш власне “я”, живеш за принципом “а що вони скажуть?” А що починається, коли ти ненароком згадуєш про свою індивідуальність серед отих вбивць душ? А от що: вони намагаються придушити почуття особистості. Будь-якими методами: залякуванням, ігноруванням. Вони перестають навіть фальшиво посміхатись і так само фальшиво корчити жаль. Ті, хто стали частиною натовпу і не можуть без нього жити, дозволяють вбити свою індивідуальність. А що стається з рештою? А решта… Решта починає виживати без натовпу.Найлегший варіант дізнатись як насправді ставляться до тебе – показати своє справжнє ставлення. Точніше, навіть не показати його, а стати собою, винести на загал власне “я”. Та спершу просто забути про те, що скажуть люди, закрити очі на навколишній світ, уявити що ти один. Лише так можна відчути свободу. Свободу думки, рішень, дій, слів. Фальшиві посмішки і жаль відходять на другий план; власна, раніше задавлена думка, витісняє нав’язану; чужі дорікання пропускаються мимо вух. Є таке? Є… А тепер найголовніше: відкриваємо очі, повертаємо людей. І що ми бачимо? Саме те, чого і прагнули. Тебе починають поливати брудом, плюють у душу, коли це не діє - продовжуються спроби повернути все назад. Найголовніше тут – не зламатись, інакше все піде шкереберть… Докопався до правди? Шикарно. Чергова порція грязюки вже не може дочекатись польоту у твою адресу. І їм все одно, що потім ту правду скаже «о великий». Головне – насолити комусь за несвоєчасне винесення сміттячка із хати. І навіть не сподівайся, що потім тебе чекають із широкими обіймами і вибаченнями – ти ж виклав власну думку, а у натовпі, навіть колись рідному, цього робити не можна… Якщо ти виживеш після цього, тебе чекає нове випробування під назвою “ігнор”. Власне, це і є останній етап. Його суть полягає в тому, щоб довести тебе до стану “я більше так не буду, я знову стану паїнькою”. Тобто, буду подавати солодку брехню замість гіркої правди; буду знову фальшиво посміхатись і хникати; запхаю власну думку туди, де вона раніше була. Влаштовує? Будь-ласка. Ніщо і ніхто, окрім почуття власної гідності, не тримає. Але ж погодьтесь, набагато приємніше спостерігати за тим, як люди вигадують і пишуть собі чергову солодку казочку. А пишуть тому, що їм важко прийняти правду, визнати чиюсь правоту, самому перестати дивитись на світ крізь рожеві окуляри. Вони, за отими припущеннями, ховають внутрішні переживання. І чим щасливіші плоди їх надії та фантазії, тим гірше їм в душі. І на даний момент, і буде в майбутньому… Так, просто дивитись спочатку важко. Хочеться, як колись: дорікнути, виправити. І навіть не лякає те, що в душу вилиють чергове відро грязюки. Лякає те, що ніхто нічого не зрозуміє. Не зрозуміє до тих пір, поки знову не прийде «о великий». [16:25:41] Krisi Bizarrka (Фотосыщик Крис): В такому випадку навіщо напружуватись? Краще з посмішкою на обличчі почитати наступний шедевр казкарів під назвою “Надія є”, заїсти його черговою, власно відкопаною і підтвердженою порцією правди і зрозуміти одне: все буде хреново, але ми впораємось (с) І нехай ті недоспані ночі, випиті десятками і сотнями кружки кави, таблетки, синьці під очима, зіпсовані нерви не виправдають себе, ти будеш знати головне: якщо ти один, це не означає що ти неправий. Найважливіший бар’єр – натовп, подоланий, а отже далі ти точно зможеш йти…Як - вирішуй сам…Отож: я говорю правду, не граю на публіку, потроху перестаю реагувати на тупі вигадки, маю власну думку, не вірю сліпо одній людині, шукаю та перевіряю інформацію і лише після цього роблю висновки. Навколишній світ намагається мене з’їсти, бо я перестала дотримуватись його законів. Який після цього діагноз ви мені поставите?.. –я, примруживши очі, подивилась на лікаря.- Homo Sapiens. Людина розумна… Ти вільна. –не промовивши більше ні слова, він розвернув свій стілець на 180 градусів і став вдивлятись у вікно…

[16:25:09] Krisi Bizarrka (Фотосыщик Крис): ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ «ПСИХОПАТКИ»

-Доброго дня. Сідайте, будь ласка. – старенький лікар, на піднімаючись, вказав мені рукою на стілець. –Давайте ми з вами познайомимось і ви розкажете, що вас до мене привело. Та спочатку я хочу дізнатись про ваше минуле. Кілька слів. І тоді можете приступати, безпосередньо, до мети вашого візиту…
-Доброго…Ееем… Звати мене Міра. На даний момент 20 років. Щодо минулого, то в ньому немає нічого особливого. Садок, школа, улюблене хобі. Потім коледж, університет, робота. Золота дитина, як то кажуть. Навіть під час перехідного віку не було того, що зазвичай стається із звичайними підлітками. Змінилось лише одне: музика, а з нею і стиль… Хобі кажете? Танцюрист на пенсії… Знаєте, я дещо згадала. В дитинстві та підлітковому віці мені набагато легше було спілкуватись із хлопцями… Чому? Не знаю. Так вийшло…
…Розповідати кажете. Ну добре, слухайте…
Хм, напевно у кожного в житті бувають ситуації, коли він докорінно змінюється. Це, власне, і стало моєю проблемою. Дивно, правда? А вся справа в тому, що я просто зняла маску. Раніше на публіку виносилось те, чого людям хотілось: фальшиві посмішки; брехня замість правди лише для того, щоб не образити; підтакування; дружба з тими, кого ненавидиш бо так вигідно; образи лише тому, що так треба і лише так будеш своєю. До пори-до часу так жити непогано. Люди отримують те, що хочуть; ти задоволений, бо до тебе жодних претензій. А те, що робиться всередині – так, пусте місце. Одним словом, стаєш серед суспільства маріонеткою, лялькою, людиною із пластмасовою душею. Втрачаєш власне “я”, живеш за принципом “а що вони скажуть?” А що починається, коли ти ненароком згадуєш про свою індивідуальність серед отих вбивць душ? А от що: вони намагаються придушити почуття особистості. Будь-якими методами: залякуванням, ігноруванням. Вони перестають навіть фальшиво посміхатись і так само фальшиво корчити жаль. Ті, хто стали частиною натовпу і не можуть без нього жити, дозволяють вбити свою індивідуальність. А що стається з рештою? А решта… Решта починає виживати без натовпу.
Найлегший варіант дізнатись як насправді ставляться до тебе – показати своє справжнє ставлення. Точніше, навіть не показати його, а стати собою, винести на загал власне “я”. Та спершу просто забути про те, що скажуть люди, закрити очі на навколишній світ, уявити що ти один. Лише так можна відчути свободу. Свободу думки, рішень, дій, слів. Фальшиві посмішки і жаль відходять на другий план; власна, раніше задавлена думка, витісняє нав’язану; чужі дорікання пропускаються мимо вух. Є таке? Є… А тепер найголовніше: відкриваємо очі, повертаємо людей. І що ми бачимо? Саме те, чого і прагнули. Тебе починають поливати брудом, плюють у душу, коли це не діє - продовжуються спроби повернути все назад. Найголовніше тут – не зламатись, інакше все піде шкереберть… Докопався до правди? Шикарно. Чергова порція грязюки вже не може дочекатись польоту у твою адресу. І їм все одно, що потім ту правду скаже «о великий». Головне – насолити комусь за несвоєчасне винесення сміттячка із хати. І навіть не сподівайся, що потім тебе чекають із широкими обіймами і вибаченнями – ти ж виклав власну думку, а у натовпі, навіть колись рідному, цього робити не можна… Якщо ти виживеш після цього, тебе чекає нове випробування під назвою “ігнор”. Власне, це і є останній етап. Його суть полягає в тому, щоб довести тебе до стану “я більше так не буду, я знову стану паїнькою”. Тобто, буду подавати солодку брехню замість гіркої правди; буду знову фальшиво посміхатись і хникати; запхаю власну думку туди, де вона раніше була. Влаштовує? Будь-ласка. Ніщо і ніхто, окрім почуття власної гідності, не тримає. Але ж погодьтесь, набагато приємніше спостерігати за тим, як люди вигадують і пишуть собі чергову солодку казочку. А пишуть тому, що їм важко прийняти правду, визнати чиюсь правоту, самому перестати дивитись на світ крізь рожеві окуляри. Вони, за отими припущеннями, ховають внутрішні переживання. І чим щасливіші плоди їх надії та фантазії, тим гірше їм в душі. І на даний момент, і буде в майбутньому… Так, просто дивитись спочатку важко. Хочеться, як колись: дорікнути, виправити. І навіть не лякає те, що в душу вилиють чергове відро грязюки. Лякає те, що ніхто нічого не зрозуміє. Не зрозуміє до тих пір, поки знову не прийде «о великий». [16:25:41] Krisi Bizarrka (Фотосыщик Крис): В такому випадку навіщо напружуватись? Краще з посмішкою на обличчі почитати наступний шедевр казкарів під назвою “Надія є”, заїсти його черговою, власно відкопаною і підтвердженою порцією правди і зрозуміти одне: все буде хреново, але ми впораємось (с) І нехай ті недоспані ночі, випиті десятками і сотнями кружки кави, таблетки, синьці під очима, зіпсовані нерви не виправдають себе, ти будеш знати головне: якщо ти один, це не означає що ти неправий. Найважливіший бар’єр – натовп, подоланий, а отже далі ти точно зможеш йти…Як - вирішуй сам…
Отож: я говорю правду, не граю на публіку, потроху перестаю реагувати на тупі вигадки, маю власну думку, не вірю сліпо одній людині, шукаю та перевіряю інформацію і лише після цього роблю висновки. Навколишній світ намагається мене з’їсти, бо я перестала дотримуватись його законів. Який після цього діагноз ви мені поставите?.. –я, примруживши очі, подивилась на лікаря.
- Homo Sapiens. Людина розумна… Ти вільна. –не промовивши більше ні слова, він розвернув свій стілець на 180 градусів і став вдивлятись у вікно…

ЖИТТЯ. ВИБРАТИ І ПОБУДУВАТИЛюдина - це відкрита, багаторівнева самоорганізована функціональна система, яка активно взаємодіє з навколишнім середовищем. (с)…Вона посміхнулась. Попереду – гладенький асфальт. Без жодних вибоїн чи виступів. Це означало, що ЇЇ дорога буде ідеальною. Отож, шлях розпочато.…Скільки часу пройшло від початку Вона не пам’ятала. Лише згодом помітила, що на асфальті стали з’являтись тріщини, горбки, невідомо звідки принесені камінці. Це не лякало. Перейтися по таких незначних перешкодах легко, вони не залишать жодного сліду. Та з часом прийшла необхідність їх перестрибувати. Для цього, можна сказати, не потрібно жодних зусиль. Лише трохи напружитись. Але, як виявилось, і цього стало мало. Тріщини перетворювались у ями, каміння лежало величезними грудами. Стрибати через це все означало ризик травми. Звичайно, Вона намагалась вирішити все й іншими методами. Відкидати на узбіччя, засипати камінням ями… Та вік і кількість перешкод змушували ЇЇ щоразу напружуватись все більше і більше, знаходити нові шляхи вирішення проблем. Знайшла. Їх можна просто обійти. Так-так, лишень звернути ліворуч чи праворуч. Звичайно тоді збільшиться довжина шляху, доведеться витратити більше зусиль, проте буде менше травм.…Але Вона зрозуміла, що і оте ліво/право дає збій. Можна натрапити на колючий кущ, обмежуючий бордюр чи мишу (останню давайте будемо називати крисою). Старалась слідкувати за кожним кроком, за кожним подихом. А коли замість асфальту почали з’являтись пусті місця із землею, просто перестала старатись. Змішували в один всі методи, не звертала уваги на втому, робила так, щоб було легше зараз, а не потім. В результаті догралась. Замість асфальту нерівна земля, купи колючок, величезні криси. А попереду – гора. Висока, крута… Вона згадала що були повороти. Та чи варто повертатись назад? Раптом там ще гірше?.. Зібравшись з силами, ризикнула зробити крок вперед. Один, другий. Вона пальцями впивалась в круті схили тільки б швидше викарабкатись наверх. І от коли сил майже не залишилось, раптом побачила невеликі кущі трави. Вони стали ЇЇ спасінням. Підтягнулась один раз, другий і от вона, вершина. Можна сміливо поглянути назад і бути гордим за себе. А попереду… Попереду знову асфальт. Рівний, гладкий, без вибоїн. Проте старі травми і побоювання нових складнощів будуть заважати спокійному пересуванню далі…P. S. Дорога – це наше життя. І кожен сам вирішує як його прожити. Оминати труднощі чи долати їх; звертати вбік, можливо, на не свій шлях чи вперто йти до своєї мети; залишити старі проблеми позаду чи пам’ятати щоб не обпектися знову…Кріс29.о3.2о13

ЖИТТЯ. ВИБРАТИ І ПОБУДУВАТИ

Людина - це відкрита, багаторівнева самоорганізована функціональна система, яка активно взаємодіє з навколишнім середовищем. (с)

…Вона посміхнулась. Попереду – гладенький асфальт. Без жодних вибоїн чи виступів. Це означало, що ЇЇ дорога буде ідеальною. Отож, шлях розпочато.
…Скільки часу пройшло від початку Вона не пам’ятала. Лише згодом помітила, що на асфальті стали з’являтись тріщини, горбки, невідомо звідки принесені камінці. Це не лякало. Перейтися по таких незначних перешкодах легко, вони не залишать жодного сліду. Та з часом прийшла необхідність їх перестрибувати. Для цього, можна сказати, не потрібно жодних зусиль. Лише трохи напружитись. Але, як виявилось, і цього стало мало. Тріщини перетворювались у ями, каміння лежало величезними грудами. Стрибати через це все означало ризик травми. Звичайно, Вона намагалась вирішити все й іншими методами. Відкидати на узбіччя, засипати камінням ями… Та вік і кількість перешкод змушували ЇЇ щоразу напружуватись все більше і більше, знаходити нові шляхи вирішення проблем. Знайшла. Їх можна просто обійти. Так-так, лишень звернути ліворуч чи праворуч. Звичайно тоді збільшиться довжина шляху, доведеться витратити більше зусиль, проте буде менше травм.
…Але Вона зрозуміла, що і оте ліво/право дає збій. Можна натрапити на колючий кущ, обмежуючий бордюр чи мишу (останню давайте будемо називати крисою). Старалась слідкувати за кожним кроком, за кожним подихом. А коли замість асфальту почали з’являтись пусті місця із землею, просто перестала старатись. Змішували в один всі методи, не звертала уваги на втому, робила так, щоб було легше зараз, а не потім. В результаті догралась. Замість асфальту нерівна земля, купи колючок, величезні криси. А попереду – гора. Висока, крута… Вона згадала що були повороти. Та чи варто повертатись назад? Раптом там ще гірше?.. Зібравшись з силами, ризикнула зробити крок вперед. Один, другий. Вона пальцями впивалась в круті схили тільки б швидше викарабкатись наверх. І от коли сил майже не залишилось, раптом побачила невеликі кущі трави. Вони стали ЇЇ спасінням. Підтягнулась один раз, другий і от вона, вершина. Можна сміливо поглянути назад і бути гордим за себе. А попереду… Попереду знову асфальт. Рівний, гладкий, без вибоїн. Проте старі травми і побоювання нових складнощів будуть заважати спокійному пересуванню далі…

P. S. Дорога – це наше життя. І кожен сам вирішує як його прожити. Оминати труднощі чи долати їх; звертати вбік, можливо, на не свій шлях чи вперто йти до своєї мети; залишити старі проблеми позаду чи пам’ятати щоб не обпектися знову…

Кріс

29.о3.2о13

Міра сиділа на дивані, закутавшись у плед, та реготала. Перед нею стояв відкритий ноутбук, а це могло означати лише одне: розмова по Скайпу з найкращою подругою була в самому розпалі. «Досить. Чуєш? Досить мене смішити» -ледве вимовила дівчина. «А взагалі, тобі час йти з братом у кіно. Тому давай прощатись.» Через кілька хвилин Міра вимкнула прилад і втупилась в стіну. Нудно. Працювати їй не хотілось, слухати музику також. Дівчина вирішила прогулятись. Сяк-так змусивши себе підняти пяту точну з дивану, Міра поплелась до шафи. Відчинивши її, стала із звичним собі поглядом професора розглядати вміст. «Не те, не те…» -кривилась дівчина, бігаючи очима по полицях та вішаках. Раптом її погляд зупинився на невеликій купі одягу в куті шафи. Міра витягнула це і ледве не звалилась га підлогу. Це була її стара форма, у якій вона займалась: чорна, завелика на 2 розміри футболка, чорні лосіни, гетри та старенькі, потерті пуанти…

Їй було 4, коли мати вперше привела дівчинку у танцювальну залу. Міра тоді нічого не розуміла і тому виконала прохання матері: танцювати. Лише через кілька років, коли не уявляла свого життя без танцю, мама призналася: віддала у танцювальний колектив тому, що дівчинка ходила немов клишоногий ведмідь.

За два роки маленькій Мірі довелось змінити 3 колективи. Ні, не через характер – який він може бути у такому віці? І навіть не через бездарність чи ставлення учасників колективів та керівників. Просто одні виявлялись непрофесіоналами свої справи; інші кидали все напризволяще. І от нарешті мати знайшла колектив, в якому дівчинка затрималась на довгих шість років. Саме з цими людьми Міра вперше виїхала за межі рідного міста, а саме в Одесу. У тій поїздці вона була наймолодшою, тому піклувались про неї всі без виключення. Допомагали підготувати костюми, приготувати до виступів обличчя та волосся, гуляли коли дівчинці було сумно. Так, перша поїздка вдалася… Після повернення потекла звична робота: репетиції, концерти, чергові поїздки. Міра потихеньку починала розуміти, що хореографія стає невід’ємною частиною її життя. Проте це був лише початок…

Був кінець серпня, а це означало, що скоро знову розпочнуться репетиції. Міра не тямила себе від радості і потягнула маму повністю поновити танцювальний гардероб. Але те, що сталося через кілька днів, привело дівчинку в шок. Прийшовши на першу репетицію, керівник повідомила про розпуск колективу. Старші учасники зясували причину. Мірі ж це не давало жодного полегшення. Так, вона не розуміла всієї катастрофи, але проплакала тоді цілий вечір. У той час, коли повинні бути репетиції, вона намагалась себе чимось зайняти. Малювала, бігала до подружок, вкінці-кінців вчилась. Зрештою, вона знайшла справу до душі – бісероплетіння. Так, це були примітивні браслетики і ланцюжки, проте вони допомагали дівчинці не бити байдики…

Пройшов Новий Рік. Міра сподівалася, що станеться щось неймовірне і незвичайне. Їй, у свої неповні 12, стало нудно жити. Навчання, дім, подружки, заняття з отими круглими шариками – бісером. Міра навіть накупила собі купу книг, щоб вдосконалитись. І їй це вдавалось…

Саме тоді, коли Мірі починало потрохи набридати одноманіття, мама повідомила дівчині новину: вона знайшла їй новий танцювальний колектив. Спочатку Міра насторожено глянула на матір. Це ж нові люди, нові відносини, нові постановки. Та добре подумавши, мала погодилась. І от вона, перша репетиція. На диво, колектив сприйняв її краще, ніж дівчинка того чекала. Це, в певній мірі, надало їй впевненості і вже через кілька репетицій Міра знову почувалась у своїй тарілці. А влітку вона вперше виїхала за кордон.  Неможливо передати ту радість, яку відчувала, оглядаючи всі будівлі, куштуючи місцеву їжу та, врешті, вивчаючи національні танці. По поверненню – репетиції, концерти, нові постановки. Взимку – знову поїздка, в гори. Шалені спуски на санчатах, перший концерт із температурою, перший прокол… Так, саме тоді Міра відчула як це – коли саме ти винен у зіпсованому танці. Проте саме тоді вона відчула і підтримку колективу. Після того випадку дівчина стала по-іншому дивитись на все, повязане із танцями. Перестала себе шкодувати, намагалася максимально викластись на репетиціях та концертах, допомагати іншим учасникам. І це допомогло. Але те, що сталось через неповних три роки, привело у шок весь колектив…

Літо… Пора, коли відпочивають усі. Міра не була винятком. Велосипед, річка, футбол, вечірні прогулянки – так вона вбивала час. А здавши успішно вступний екзамен у коледж, взагалі не тямила себе від радощів. Та одного вечора Міру жахливо заболів підйом. Подумала, що довідпочивалась, тому не звернула уваги. Проте з кожним днем біль ставав дедалі сильнішим. Міра повірила матері, яка сказала що це нормально у її віці.

Восени знову почались репетиції. І з часом дівчина розуміла, що нога болить все більше і більше. Їй важко було піднятись на носки, довго так простояти. Вона не могла зробити навіть найнеобхіднішої для танцюриста справи – як слід розімяти ноги. Врешті-решт, кинувши все, Міра пішла у лікарню. Один лікар – промах і рекомендації поїхати до іншого лікувального закладу. «Цього слід було чекати. Не лікарі, а жах…» -думала дівчина, коли їхала на нове обстеження. А там… Зробивши рентген і вистоявши у черзі кілька годин, Міра знову нічого не дізналась. Проте лікар сказав слова, які мало не призвели її до інфаркту: «Сходіть до онколога…» Міра роззявила рот і, ледве стримуючи сльози, вийшла. Дівчина притулилася до стіни і намагалась перекрутити в голову щойно почуте. Який, до дідька, онколог?! Звідки це у неї?.. Уявіть собі: 15-тирічний підліток, не підозрюючи нічого такого, раптом чує про те, що у нього, можливо, смертельна хвороба. Уявили? А тепер уявіть собі не просто підлітка, а людину, яка живе хореографією. Для такого індивіда це означає лише одне – стоп репетиції… Міра взяла себе в руки і відправилась у потрібний кабінет. Її щастю не було меж, коли почула, що нічого страшного немає. Проте дівчину відправили на огляд у спеціалізовану клініку. Саме тоді Міра зрозуміла, що це лише початок…

Вона видихнула і зайшла до кабінету. Лікар виглядав не надто позитивно і саме тому Міра почала готувати себе до найгіршого. В процесі розмови зрозуміла, що не помилилась. Діагноз, який промовив лікар, не давав дівчині нічого, тому вона попросили розтлумачити. І він розтлумачив, розклав все по поличках так, що Міра зрозуміла: кінець… Вийшовши із кабінету, вона памятала лише кілька речень: «Ви запустили ногу. Виправляти щось пізно. Можна лише зменшити біль. Для цього необхідні спеціальні препарати, а також відмова від того, що його породжує. Я забороняю вам надалі займатись хореографією.» Міра не стримувала сліз. Адже вона тільки-но почала розкривати весь свій потенціал, тільки-но загорілася невимовним бажанням показати, що біль для неї – це ніщо. І тут таке…

Чергова репетиція. Так, вона продовжувала займатись. Так просто дівчина не могла здатись. Звичайно, керівник була попереджена. Вона навіть радила дівчині добре подумати перш ніж продовжувати заняття і калічити себе ще більше. Та Міра твердо вирішила: танцюватиме доти, доки зможе. Та про вступ на хореографа (нехай і на заочний факультет) можна було забути. І дівчина з цим змирилась..

Трудові будні продовжувались, однак не так весело як раніше. Їй дедалі важче ставало розминати підйом, підніматись на пальці, навіть просто ворушити ними. А у дощову погоду дівчина готова була кричати від болю. Та вона не здавалась. Тамуючи біль і сльози, образу на саму себе, вона займалась. Займалась дедалі інтенсивніше, ні краплі себе не шкодуючи, адже помітила одну особливість – чим більше напружувала ногу під час репетиції, тим менше відчувала біль. Та вдома починалось найгірше. Після занять підйом відмовлявся нормально функціонувати й іноді Міра не могла нормально ступити на ногу. Бувала й таке, що дівчина просто лежала,  дивилась у стелю і плакала – настільки слабкою і беззахисною почувалась… Взути підбори для неї тепер автоматично означало одне – жахливий біль після ходьби на них; а кожен концерт ставав черговим випробуванням на міцність нервів.

Закінчився навчальний рік. Для Міри настала пора роздумів – саме за 3 місяці літа вона повинна вирішити що робити далі. Танцювати попри біль і заборони, підводячи весь колектив, чи знайти собі заняття до душі… Роздуми тривали ціле літо і першу половину вересня. Дівчина, по суті, здалась і знову відкрила книгу із бісероплетіння, як раптом їй зателефонували. Учасник колективу наказово-смішним голосом сказав, що всі її чекають на найближчій репетиції. І дівчина ризикнула. Зібрала портфель і чкурнула на заняття. Краще б вона цього не робила…

Хвилини тягнулись немов резина, а біль не вщухав. Міра намагалась забити голову думками про те, що це неймовірно важливий конкурс для них і вона не має права на помилку. Вона кусала губи від болю, стримувала сльози, не показувала того як їй важко. Проте це тривало недовго. Посеред репетиції дівчина могла просто вийти із зали і бродити холодними коридорами. Вона розуміла, що довго так продовжуватись не може. Не будуть учасники весь час терпіти її вибрики. Так, вони були лише на репетиціях, але колись таке може статись і на концерті. І таки сталось…

Міра стиснувши зуби і «намалювавши» на обличчі посмішку вийшла на сцену. Щоб не думати про ногу, вона перешіптувалась із партнером. Та в одну секунду вона відчула жахливий різкий біль. Підйом дав про себе знати з такою силою, що дівчина, заледве зайшовши за куліси, обезсилено впала на стілець і заплакала. Вперше колектив побачив як їй насправді важко танцювати…

Їй дозволили не напружуватись на репетиціях і, в певній мірі, це допомогло. Дівчина мала запаси на концерти і за рахунок того продовжувала займатись. Але з кожною репетицією глушити біль ставало важке. Мазі, спеціальні процедури – майже нічого не допомагало. Дівчина вирішила: це останній рік, коли вона танцює. Тягнути було нікуди…

Вона відтанцювала останній концерт і натякнула керівнику, що у вересні не прийде. Колектив подумав, що дівчина жартує. Та їй було не до того. Вона не прийшла ні у вересні, ні пізніше. Проте повністю позбавити себе хореографії вона не могла. Мірин день закінчувався тим, що вона займалась вдома. Стандартні вправи на розігрів мязів, шиї, корпуса – вона дійсно не уявляла себе не без занять. Так, довелось змиритись з тим, що ні танцюристом, ні хореографом їй не стати. А взагалі, про це не було часу думати. На носі – випускні та вступні іспити. Та ще й не куди-небудь, а у столичний ВУЗ. Та перед цим…

Міра сиділа зі сльозами на очах, адже на сцені могла бути вона. Та минулого не повернути, вона сама зробила такий вибір. А після концерту дівчина зустрілась із керівником. Вона здогадувалась, що та розплачеться і проситиме її повернутись. Та Міра твердо вирішила, що з танцями покінчено.

Вона успішно здала екзамени, як випускні, так і вступні. Тепер у неї була нова турбота – столиця. Підготовка до першої сесії проходила в перемішку із роботою та заняттями вдома. Міра не покинула їх, адже розуміла: запустить натреновані мязи – буде гірше. Та мати почали сприймати це по-іншому. Дивлячись на тренування доньки, почала вмовляти її повернутись. Спершу дівчина ввічливо показувала на ногу і прикривалась сесією. Та коли дійшло майже до наказів, не стрималась. «Ти подивись ким ти стала! Дисципліни – жодної, контроль над собою – ніякий, лінь перевалила за межі норми!» - дорікала мама. «Зате я, на відміну від тебе, мала хобі, побачила світ і стала другою людиною в нашому містечку, яка вступила у столичний ВУЗ!» -крикнула у відповідь дівчина і вискочила із квартири… Як вона могла? Людина, яка бачили всі ті сльози, муки, докори сумління, сказати таке? Міра не могла повірити, що матері того всього було мало… Після того заняття вдома припинились.

…Дівчина піднялась, оглянула форму і зважилась на відчайдушний крок. Через кілька секунд вона уже стояла одягнена перед дзеркалом і дивилась на ноги. Видихнувши, піднялась на пальці. Жахливий біль пронизав її тіло, та Міра не здавалась. Вона ввімкнула музику і почала танцювати. Здавалося, що от-от і можна буде знову повернутись до повноцінних занять. Та справа в тому, що лише здавалось. Під час виконання одного з елементів Міра не витримала і впала на підлогу. Ні, нічого не вийде. Вона витерла сльози, піднялась, склала форму у пакет і вийшла з квартири. Зайшла подалі від будинків і просто підпалила це. Сьогодні вона зрозуміла, що почати знову займатись, нехай і непрофесійно, було великою помилкою…

Міра закуталась у плед, ввімкнула ноутбук і прийнялась писати статтю. Захоплення захопленням, а робота не буде чекати.

 

Кріс

11.о3.2о13